|
Ну от, минувся дрож в руках, тепер – на пік. Ну от, зірвався в прірву страх навік, навік... Спинятися нема причин, іду в прорив, і на Землі нема вершин, що б не скорив. Поміж неходжених стежин знайду свій плай, поміж невзятих рубежів – десь є й мій пай, а ймення тих, хто тут поліг, сніги таять... Поміж неходжених доріг одна моя. Весь схил убравши у блакить, тут сяє лід, і береже, мов заповіт, граніт чийсь слід; вдивляюсь в мрію, як в мету, поверх голів ісвято вірю в чистоту снігів і слів... І хай десятки літ спливуть, згадаю вмить, як сумніви свої я тут зумів убить. І зичила «Щасти тобі!» в той день вода... А день, який був день тоді? Ах, середа...
|