|
Знемога ящіркою повзає в кістках, і серце з глуздом сторожким – не на ножах, не забиває дух стрімка їзда і не холоне кров на віражах. І вже кохання не хурделить голови, і нерви більше не натягнуті – хоч рви: провисли нерви, як мотузки від шмаття, і не хвилює, хто кого – чи він, чи я. Я на коні. Штовхни – я злетів. Тільки «ні», тільки «не» – мій мотив. Не п’ю холодного – до судорог – питва, ані подій, ані людей не кваплю рух. Мій лук закинуто, згнила в нім тятива, всі стріли зламано – на розпал їх беру. І не напружуюсь, не рвусь, а якось так... Не надихає навіть просто факт атак. Я весь прозорий, мов відчинене вікно, і непомітний, наче біле полотно. Я на коні. Штовхни – я злетів. Тільки «ні», тільки «не» – мій мотив. Не ниють рани, та вже й шрами не болять – Їх у стерильні забинтовано стрічки. І не хвилюють, не тривожать, не сверблять ні мрії, ні питання, ні думки. Тяжіння не поборюю Землі, лежу – так більша відстань до петлі. І серце тіпається, наче не в мені: пора туди, де тільки «не» і тільки «ні»...
|