|
Знемога ящіркою повзає в кістках, З серцем – голова твереза не на ножах. І дух також не завмира на поспіхах, І не холоне кров на швидких віражах. Не німіє горло також від кохання, Нерви не підвладні силам притягання, Висять вони, мов мотузки для білизни, І хто – кого – не байдуже – свято тризни. На коні – штовхани – я з конем. Тільки «ні», тільки «не» – у мене. Не п’ю води – зубам холодна – ключової, Людей з подіями давно не підганяю. Мій лук валяється з гнилою тятивою, Поламані вже стріли – в піч кидаю. Не напружуюсь чи рвусь, а якось так. Не надихає навіть факт палких атак. Зірвиголів не визнаю, я їх картаю, Тих, хто у прірву з головою, – проклинаю. На коні – штовхани – я з конем. Тільки «ні», тільки «не» – у мене. Не хочу з’ясувань, або щось міняти, Розплутувать вузли, заплутані ходи. Знай, тупі кути не варто обминати, Бо після гострих – вони вже не кути. Всяка ніжність не зачепить, певно, душу, Якщо життям вона давно задушена. Бо – якоїсь всячини мозок не виносить, Тому передчуття йому і не мозолять. На коні – штовхани – я з конем. Тільки «ні», тільки «не» – у мене. Не ниють рани, навіть шрами не болять – Закрили їх бинти стерильні залюбкй. І не стоять, і не бринять, і не сверблять Ані питання, ні проблеми, ні думки. Чи вільний пояс, чи тугий – мені ж бо що? І кулю в лоб я не одержу – ні за що. Я весь прозорий як відчинене вікно І непримітний як найкраще полотно. На коні – штовхани – я з конем. Тільки «ні», тільки «не» – у мене. Філософський камінь більше не шукаю, Ні життя корінь – бо вже знайшли женьшень. Не прагну, не тривожусь, не побиваюсь, Також не пробую попасти у мішень. Вже не борюся із тяжінням я Землі. Лежу – так значно більша відстань від петлі. І серце тріпотить, неначе не в мені Вже час туди, де лише «не» і тільки «ні». Не має сенсу, штовхани – я з конем. Тільки «ні», тільки «не» – у мене.
|