|
Марині
Тут лапи в смерічок здригаються скрізь, тут птаство щебече лякливо. Оселя твоя – зачарований ліс, з тих хащів піти неможливо. Хай бузок облітає на кшталт завірюх, хай черемуха сиплеться з гілки – все одно я тебе звідсіля заберу до палацу, де грають сопілки. Твій світ чародії на тисячі літ сховали від світу й від мене, і маєш ти цей зачарований світ за всесвіт увесь нескінченний. Хай за хмарами місяць, хай вранці в бору ні росинки на листі немає – все одно я тебе звідсіля заберу до світлиці з балконом на море. Який буде день і година яка, – ти вийдеш з пітьми несміливо, – коли я тебе віднесу на руках туди, де знайти неможливо? Украду, як цей вчинок пробачиш мені, – я ж розвідав усі там пролази. Та погоджуйся хоч би на рай в курені, раз вже зайнято кимось палаци.
|