|
Жив та був собі дурило-недотепа, де б не був – його знаходила халепа; а якось – мабуть, сідло підвело – затягло бозна-куди вже, як на зло. Ну так що, життя – не мед, гей, дурило? Сів ти задом наперед на кобилу, не-до-те-по! Бачить: в полі просто неба – три ослона, а над кожним – сяє вивіска фасонна: «Для мандруючих чинів», «Для панів», «Для царів та всяких інших гетьманів». Сперш привабив пишний чин недотепу, – всівся гордо на ослін серед степу! От ду-ри-ло... Де не взялися місцеві урядовці, пригощати стали в теплій обстановці, й він із рук тих шахраїв пив та їв – так, що мало не позбувся почуттів. Сп’яну гепнувся униз наш дурило, та на друге крісло вліз через силу, не-до-те-па! І відразу він навчивсь хазяйнувати, у помісті вводив різні агрегати, став такий вельможний пан, ствердив план, як вирощувати жито, вчив селян. Й так загрався в мудреця недотепа, що до третього стільця потелепав. От ду-ри-ло! Ох, дорвавсь дурило – й ніби все в порядку – до Великої державної печатки! Зразу лаятися став без підстав, і підданих, і сусідів матюкав. І коли б його в цей мент мати вздріла – не сказала б комплімент про дурила, не-до-те-пу! Й здуру вигадав Указ він небувалий: «Щоб усім всього в державі вистачало!..» Тільки трон подібних справ не приймав, враз дурила з себе скинув: геть, мовляв! Й благодійник наш, добряк недотепа геть голісінький закляк серед степу... От ду-ри-ло!
|