|
Із шабашів млосних, зі зборів колгоспних дві баби невидні до станції йдуть. «Що ж, подруго відьмо, розвідати їдьмо, як наші у місті живуть! Гнітять наші зміни: корівні – руїни, ревуть мотоцикли на Лисій горі, а хлопці достиглі – до міст собі збігли, заходять самі упирі». Тут – дідько із лісу: «Куди ви? На Лису?» – «Та ні, ми з кумою до міста йдемо». – «Якщо ви юрбою – візьміть із собою, бо мрію я про ескімо!» Хоч був він під газом – пішли далі разом; аж тут нагодився один вурдалак. Ураз підхопився й до них причепився, кричав, ніби знає, що як. «Ну, добре вже, – гайда! Та тільки, галайдо, щоб крові, наприклад, ти ссати не смів!» Той вичистив ікла, жага в очах зникла, став красень – не вистачить слів. ...Вдаючи туриста (з сусіднього міста), забіг до цукерні ласун лісовик. Він був ненажерний, й лакузи майстерні жбурнули його на смітник. Розлючений дідько все лаявся гидко, а враз озвірілий упир десь утік, а відьми-кобили від цін – як зомліли, відвідавши перший бутик. І так, дуже мляві, дочули в об’яві, що гроші задурно дають в казино, і вельми культурно – хоч трохи сумбурно – програли останнє майно. Згадав лісовисько, що в нього тут близько живе волохатий дружок – домовик. Пішов його звати – і чує: «Геть з хати! Тут ТОВ оселився торік». А поки заброди шукали пригоди, здійсняв свою мрію брехун вурдалак: знайшовши повію, куснув її в шию... Та від клофеліну закляк.
|