|
Викував рекордну тонну, Видав я подвійний план, Й у поїздку закордонну Я поїду, наче пан. Змив я кіптяву під душем, З’їв холодних двох линів, Та інструктора послухав, Що дозволено, й що ні. Побут в них, напевне, краще у цей час, То не треба дурня клеїть повсякчас. Дав брошуру проробити, мов наказ, Щоб не цибав божевільно, Так, як в нас. Розказав мені, як брату, Про теперішній момент, Про вояж до демократів В польське місто Будапешт. «Там у них все особливе, Не завжди знайдеш ти суть. Будь розумним і кмітливим, Їх прихильником ти будь. Як з горілкою полізуть – не зівай: «Ні, шановні демократи, тільки чай!» Подарунків їх ні за що не приймай, Бо у нас добра багато – справжній рай! Він сказав: «Живи комфортно – Економ... так, як і всі. Ти зберись, не викинь фортель, З сухом’ятки не бісись. У цім чеськім Будапешті Заковика є одна, – Може, скажуть: «Пийте-їжте», – Ну, а може – й ні хріна! На базар в угорськім місті побіжу, Про німецьких я угорок розкажу. «Демократки, – розказали корєша, – Не беруть з людей радянських ні гроша». «Ця буржуйська підла змова Може перешкодить нам, Є зв’язки всі випадкові, Що на кожнім кроці там. Там шпигунки з міцним тілом. Як не в двері, так – в вікно! Розтлумач, що із цим ділом Закінчили ми давно. Можуть діять тишком-нишком, зі смаком, Шасть в купе – і стане зразу ж мужиком. Під корсет сховати може задля бід... Перевір, якої статі твій сусід!» «Може, треба катувати? – Та боюсь, що маху дам... Як дізнатись, що під платтям? Дасть відразу ж по мордам...» Та інструктор – хлопець дока, Діловий – піди ж бо зріж! І продовжив із наскоку Про підступний зарубіж. Популярно поясняю, врешті-решт: До болгар я відїжджаю, в Будапешт. Якщо виникнуть проблеми – не роптать, І не битись, а спокійно роз’яснять. Я ж по-їхньому – ні слова, Ні в дугу, шпака даю! Молот в руки – я будь-кого У свого перекую. Але ж я не агітатор, Із сім’ї я ковалів. Й до поляків в Улан-Батор Їхать зовсім не хотів. Я – у ліжку, та не спиться: «Дусь, а, Дусь... Може, я без закордону обійдусь? Я ж не їхнього замісу, то й втечу. Я і мов таких-от, звісно ж, ще не чув!» Дуся спить, немов дитина, Накрутила бігуді. Повторяє знов невпинно: «Ти, Миколо, не тренди. Не второпаєш одразу – То з тобою розведусь. Двадцять років ми ж бо разом, Ти ж постійно: «Дусь та Дусь...» Обіцяв, – забув, чи що там? Та авжеж!.. Що клейонку з Бангладешу привезеш. Збережи там пару рупій, не верзи... То ж хоч біса мені в ступі привези!» Обійняв я жінку дужче, Дусю ніжную свою, Сон наснився: там кольчугу, Щит та меч собі кую. Зовсім інші їхні «тьорки», Зловив гав – з’їдять живцем... Снились ще мені угорки З бородами та винцем. Снились Дусині клейонки, колір – беж, І нахабні всі шпійонки з Бангладеш, Поживу, хай воля Божа, у румун. Кажуть, що вони з Поволжжя, ну і ну! Ох, жіночі заморочки! Провела, й гайда співать... Такі погладила сорочки, Що і словом не сказать! Прощавай, мій цех епічний, Так знайомий – аж до сліз, Прощавай, і план зустрічний, Мною зламаний, як хмиз. Ми пили, то ж спирт в аорту попадав, Шлях свій до аеропорту я гикав. Біля трапу, мені в спину – ніби лай: «На кого ж ти нас всіх кинув, Миколай?!»
|