|
Я з гектара брав по тонні, й вийшов я з народних лав, тож у мандри закордонні мій радгосп мене послав. Ось придбав я капелюха, гроші взяв за трудодні – та інструкцію послухав, що там можна, що – вже ні. Побутово часом краще там бува, так щоб віз я щось путяще, – не Москва. Ще інструктор дав брошуру – як наказ, щоб не вів себе я здуру там, як в нас. Він казав – аж голос втратив і захрипнув врешті-решт – про вояж до демократів через Чоп у Будапешт: «Їхні цінності та ціни нам незрозумілі вкрай. Отже, не ганьби країну, з ними речі не міняй. Як спитає хто горілку у юрбі – відкажи: мовляв, помилка, віз собі. Не гендлюй з тим югославом, – хай він зна, що одежі в нас – їй-право, до хріна́. Бережи свій скарб з валізок: в Польщі тій – ажіотаж! Не міняй свій телевізор на французький макіяж. А своє домашнє сало не розтринькуй взагалі, хоч за нього чехи б дали чеське пиво в чеськім склі». Ох, ввезу туди в дарунок дзбан борщу, в Будапешті всіх румунок пригощу! (Не дають, я чув, німкені відкоша й не беруть з партійних членів ні гроша). Та інструктор без вагання край всім замірам поклав: «Ти від вільного кохання стережись там, будь ласкав! Шли тубілок до монаху, це ж вони – не задарма... Розтлумач, мов Філ Дона́х’ю, що в нас сексу – теж катма. Можуть діяти ці кралі й манівцем: мов, фліртують на вокзалі з одинцем, а в самих – товар усякий під вбранням. Перш спізнай, який на якість їхній крам!» Тут з напруги я аж хрюкнув: не збагну щось, натощак, як спізнати? Здерти сукню – ще подумають не так... Ну, та він мені втокмачив, що це бабський забобон, й завелися знов терпляче ми про здирський закордон. Хай там візьмуть всіх гендлярів під арешт, бо я їду до болгарів, в Будапешт! (А болгарці, чув від кума, за будь-що накладуть рахат-лукуму – хоч горщок). Я ж не справлюся з цим лихом, не здолаю маклаків! Будь коза – я б їх об’їхав, будь комбайн – то й поготів. Але ж я механізатор, а не РЕВівський купець! Та в цей сербський Улан-Батор я не рушу, хай їм грець! Втік до жінки я, додому: «Дусю, Дусь! Може, я без закордону обійдусь? Там же ж не колгоспний ринок, не базар. Ну їх з їхнім нікотином, тих болгар!» Дуся чистить закут кнурів, заклопотана украй. Озивається похмуро: «Знаєш що? Не набридай! Ти, Миколо, щось лякливий, я з ветфельдшером зійдусь! Стільки років – вже он сивий – все канючиш: «Дусю, Дусь...» А казав, що з Будапешта, лицемір, за юані привезеш ти сувенір!.. Стерлінгів зміняй сто грамів зайвини, – хоч бальзаму із В’єтнаму притягни!» Щоб забути весь цей клопіт, я хильнув щось і заснув. Снилося мені, що в Чопі я із поїзда чкурнув; що мені якийсь транзитник «жуйку» дав там за омлет, й запродав місцевий митник кілька відеокасет. А проїжджий з Будапешта в Тель-Авів дурно дав мені бекешки для синків. Я ще викуплю в хорвата весь кав’яр, бо ж не зможе він сховати, він – мадяр... Звісно, жінка – завжди жінка: виряджала у вояж – готувала без спочинку на всі випадки багаж. Прощавай, моя бригадо! От тепер я, далебі, хоч до родичів в Канаду можу з’їздити собі! Пив весь шлях я за Європу й за від’їзд, й не відходив аж до Чопу від валіз. Там шепнув носій вокзальний завчасу: «Якщо є щось нелегальне, – пронесу...»
|