|
Напевно, згинув я! Зажмурюсь – ніби вижив, али – такий капець, тремчу, як під ножем: хто я для неї є? Вона ж була в Парижі! А вчора я дізнався: не в ньому, бач, лише. Які пісні я їй співав про Північ схвально! Надіявся: на «ти» ось – і буде все моє! Та марно я бухтів про смугу ту нейтральну, – Їй глибоко нечхати, які там квіти є. Тоді я ще затяг, гадав, ці теми – ближні: про південь, та про того, хто там у неї був... Та що до мене їй! Вона ж була в Парижі, і сам Марсель Марсо про неї не забув. Я кинув свій завод (хоча яке мав право?), засів за словники на совість і на страх... Та що для неї те! Вона уже – в Варшаві, і звідти шле мені шипляче «пшепраша́м». Приїде – я скажу на польській: «Прошу, пані, прийми таким, як є, співати припинив!..» Та що до мене їй, вона уже – в Ірані... І тут вже – я потух, бо спробуй, дожени! Вона ж ось нині – тут, а завтра буде в Осло... В халепу втрапив я, нещасний чоловік! Раніше з нею був хто, і той, що буде після, – хай пробують вони, а я чекати – звик!
|