|
Напевно, я пропав. Заплющу очі – й бачу. Напевно, я попав – соромлюсь неспроста: Мені до неї – зась! Була в Парижі наче, А вчора я почув про інші вже міста. Які пісні співав я їй про Північ сиву, Гадав, що зовсім трохи – й будемо на «ти». Та даром римував я на нейтральній диво: Плювати їй тепер на колір квітів тих. Я знову заспівав – гадав, пройму скоріше, – Про південь і отого, хто із нею був. Та що їй ті пісні! Вона була в Парижі, Їй кілька слів Марсо сказати не забув. Покинув свій завод, хоч визнаю: без права, Засів за словники – на совість і на страх, Та що до того їй! – зустріла вже Варшава. І вчити мови знов я мчу на всіх парах. Приїде я скажу на польській: «Прошу пані! Прийми таким, як є, співати заречусь!» Та що до мене їй! – вона уже в Ірані, І тут я зрозумів: дарма за нею мчусь. Вона ж сьогодні тут – а завтра в Осло. Боже! Пошився в дурні я, потрапив у біду! Хто з нею був раніше й хто ще бути може – Хай спробують вони. Я краще пережду.
|