|
Здрастуй, «Юність»! Це тут я, Дуся Побийголод. Я – ровесниця твоя, тобто – сільська молодь. Матінка мене довба, боячись онуків: «Рано ще, мовляв, ганьба, встигнеш ще, тварюко!» Мати, бачиш, – інвалід, десь дістала травму і занадилась як слід в церкву православну. Стала гавкати, й ніяк збутися не може; як посібник на медфак ми її шлемо вже. Люба «Юність», це не сміх, дочитай цю драму! Наш ветлікар, коли б зміг, – виходив би маму. Тато, кволий дармоїд, потай звів ґуральню. Він – воєнний інвалід, так що – все нормально. Є ще дід. Шанує вас й каже, замість прощі: «Мабуть, в радіо вже Спас та у пресі тощо». Ти гадаєш, мабуть, зле: «Хто це спозаранку знов листи до мене шле? Певне, хуліганка!» Ні, я вперше, без облуд, – про мого Миколу. Сльози ллються, – буде бруд, ти читай спроквола. Вже, мабуть, читали ви про таку біду, та дійде лист мій до Москви – легше стане скрута. Не лишай мене одну, відгукнися, «Юність»! Ну, куди тепер я, ну? Хоч давися в клуні!.. Ні, я краще – від і до, тобто – факт за фактом. Тут гадюче, бач, гніздо скоїлося раптом. Захисти від дурнів злих присудом відвертим вірних друзів двох твоїх, бо інакше – смерть їм! Коля – як сказати? – він – це з котрим я, словом... Я пішла з ним на зажин, – як з правофланговим. Запал був в нас – й поготів, й Коля ж – не льодина! Правда, він не так хотів, я в усьому винна. Це було попід шосе, де росте кульбаба... «Юність», ти збагнеш усе, ти ж бо теж бо баба! Та й якби там був замет, все одно б – те саме... Я – блондинка, він – брюнет, й ми були без тями. Так, дарма це ми, дарма! Але ж кров вирує... Враз – три хлопці крадькома, а Дмитро керує. Ми прикрили наготу від того конфузу, а вони кричать: «Ату!» – та беруть на глузи. Глум – забава для хлоп’яг, в них натура груба! А найкраща із розваг – коли це – без шлюбу... Коля битися поліз, я зніяковіла і пішла з Дмитром у ліс, – мабуть, очманіла. А вночі мені на тин хтось намазав ваксу, і погнали нас з родин з Колею до ЗАГСу... Це – кохання, чи ще ні? «Юність», ось питання! Розтлумач скоріш мені, в мене з ким кохання? Здогадайся, як проста! Коля мій – незграба... Я – про нижче живота. Ми ж обидві баби! Ні, боюсь, не втямиш все ж, хоч – простіше брукви; тож ріжок ти відігнеш – там уже всі букви.
|