|
Багато й багатьох судилось бачить І багатьом ціни набув знаття; Тож для блукання вбогого настачить Відомого вже обсягу буття. Захмарений мій обрій висне близько Й темніше й ближче робиться щодня. Натомлені думки літають низько І душу бідну пустка наповня. І мрія вже вперед не рве нестримно, Надія змовкла – і на стовбових Шляхах, що вторувала дійсність зимна, Не прокладу я вже слідів нових. Хоча мій вік на втрати був багатий, Хоч обмаль збіжжя у моїх стогах, Чи слід безумно жнив нових чекати, Коли зима засипле все в снігах? Живого слід віднайдеш, хоч не скоро, У скошеній серпами борозні; В мені – лиш те, що відбуяло вчора, Та завтрашнього вже нема в мені. Ми квити із життям: забракло сили Йому вернути те, що я люблю І що земля в глухі свої могили Навіки поховала без жалю.
|