|
Степ широкий, неозорий вдовж і впоперек лежить, наче полум’яне море жаром сонячним пашить. Не відчути у повітрі жодних вітру ворушінь; й хоч би десь хмарки нехитрі навели на землю тінь... Небо – наче купол мідний; голо все, там-сям хіба – куций захист хаті бідній – напіввисохла верба. Все – те са́ме, звідси й доти, й ніби вкляк життєвий дух; почуття й думки – в дрімоті, голодують зір та слух. Звіку так цей степ німіє, та ріднішим нам стає: все це – матінка-Росія, отака, яка не є!
|