|
За упокій Висоцького Володимира уклінно нахилилася Москва, розгладивши бітловкі, видала вже потойбічні Вовині слова. Було 2 ночі тоді в нас, і бездиханні два ока вводили у транс, як два стакани. А вуса висли на губі так недоречно, труси скрутились на тобі, смердить аптечно. Спи, шансоньє Всія Русі, пропащий... Пішов твій ангел в нєбєсі, а нащо? Володька, коли горлом кров, Володька, ми в знаних різних докторів на споді, а баба, руса журавель, в польоті, кричить за тридев’ять земель: «Володя!» Ти йшов в темніючій Москві, іконописець майстровий, і трохи випив, йшов популярний, більш Пеле, з веселим чубчиком зеле, носив гітару на плечі, як пару німбів. (Один для матері – отой, що із золота, під ним для хлопчика – меншой...) Володя!.. Цей голос досі ще хрипить, тремтіння зводить, отруєна уже хліб-сіль мелодій, купив в валютці шарф блатний, та не підходиш. Тепер довічний вихідний. Спи, пісні вічний кріпосний – вже годі. За златоустом блатарем ридай, Росіє! Який в нас час вже надворі – такий й месія. А в Скліфосовке філіал Євангеліє. І Воскрешатчий сказав: «Закрити едальнікі!» З твоєю піснею в той час під маскою, зробили лікарі одраз реанімацію. Вкрутили сірі два твої, як в новосілля. Сказали: «Ти шануй ДАІ. Хай жиє!» Вернулось знов життя в тебе. І ти, – що ж, дітки – говориш: «Ви усі – туди. А я – вже звідти!..» Гриміть, всі оркестри. Козирі – хресті. Висоцький воскресє. Вже дійсно воскресє!
|