|
Ридайте, кабацькії скрипки та арфи над чорною айстрою в зачісці «афро», що в барі на друзі вона закуняла, й на всі його брюки погано їй стало. Він тяг її до туалетів мершій: «В який ще тварюці отрути, як в цій?» На кахлях і корчилося і чорніло налитеє сном винограднеє тіло. «Звільнися! Звільнись!.. На колінах стою я, плече твоє в мокрім батисті цілую. Віддай ми єство твоє вільно, не бійся! Звільнися, звільнися, звільнися, звільнися! від яви, що нудить, таїни, що мучить, від музики зверху, безсоромно-рвучкої, від цього життя, що намарне промчиться, звільнися, звільнися, звільнися, звільнися, звільнись, непробудо, від тої блювоти; видмию тебе, як дитинство й пологи, ти, може, єдине, що є ще природнє – ти вчинок свободи та роки турботи, у кільцях волосся – оправи ґатунку – вода в твоїй зачісці стала, як лінзи, дарунку мій зайвий, даремний дарунку, звільнися, звільнися, звільнися, звільнися, звільни мої роки від погані й скверни, страшнішої ще від рідоти тваринної, в клоаці підземній, спляча царівно, звільни ж мене теж, о звільни ж, о звільни мене...» З-під крану на плечі вода витікає. Не було світліше, й рідніше немає від тіла оцього, від шиї цієї, з півмісяцем, що приліпився до неї...
|