|
Ми з приятелем йшли. За вивіскою “Пиво” Міжгір’я – доль депо – оскаженіло дмило. Містечко нас оточило сиропне. Мій друг кульгав. І бульбахи землі, а я б уточнив – пухирі асфальту, – трапляючись, канючили на чарку. “Ти пам’ятаєш Ганночку-шинкарку?” Я пам’ятав. Здивована краса Її між подавальниць вирізняла. Носила косу, кажуть, що свою. Коли б очей не циганьскі фіялки, Її б писати міг Венеціанов. До сина йшла із сумками і несла таку вже силу темно-золоту, що жіночки, де не спіткають Ганьку, чоловіків тягнуть, наче з-під танку. Та часом, як гукнуть її: “Шинкарко!” вона душею, так бува, заклякне, неначе чує інші позивні і, стріпонувшись, йде: “Спішу! Спішу!” Я пам’ятав ту Ганночку-шинкарку, що цілувала не мене до ранку, а друга, що подружку викликала, що фарцювала, тую, що жила у дерев’яному будиночку (вбиральня, як по Росії тоді всюди – у дворі). До сина вічно бігла. Син був якось зустрів її. На нас комплексував. До неї, як в’юнок білявий, присмоктався. А потім з кухні у люстро дививсь, роблячи вигляд, наче учить “Пєснь о Данко”. “Ти пам’ятаєш Ганночку-шинкарку? Так от, її вбив за валюту син. Одна лиш коса лишилась від Ганьки.” Так от куди ти, мила, поспішала! “Він молотком у постілі її бив – малолітній сутенер, в’юнок, – у друга зуби на вітру блищали. – А труп втопив у ямі вигрібній. Гірш, як у пеклі. От – Шекспір, старий...” Вона вночі летіла над землею. Вона кричала: “Хлопчик загубивсь!” Кватиркою в будинки заглядала. “Не винний він – кричала – я упала, забилася! Сметана в холодильнику! Ой, зголоднів! Не бачу я дитинки!” Й викручувала з одягу гноївку. Огидна дошка з круглою дірою, як у ікони, линула із німбом. Нема низького Божій чистоті! “Її ховати місто все прийшло. Гадали – хто? Підозрювали його. Йому казали: “Матір поцілуй хоч.” Відмовився. Отак і розкололи. А він же, йолоп, спільників покрив.” Сказав я другу: “Ти – її убив”. Ти потонула в наших головах поміж новин масних та анекдотів. Бо не існує пекла а чи раю. Ти стала думкою. Хто ж ти тепер в єрархії тій новій іреальній – клапоть Ніщо? Тичиночка туги? Куди ти поспішаєш, і яка жене тебе причина невідома? Куди летиш і кличеш ти куди? Пробач, що знов тривожу без потреби. Ув океані тім без відрахунку чи ж ти згадаєш 30-40 років, субстанцію людей провінціальних і на кільці твої ініціали? Та раптом ти ці поклики згадаєш і на якусь миттевість заклякаєш – якась планета – ледве чутно відти: “Ти пам’ятаєш Ганночку-шинкарку?” Гуляє вітер доль, дільничний судний вітер.
|