|
Я Мерлін, Мерлін. само-вбивання і героїну. Кому палають мої жоржини? З ким телефони заговорили? Хто то скрипить на стільцях затертих? Жити нестерпно, о як нестерпно не закохатись, о як нестерпно без снігу першого, нестерпно зовсім само-вбиватись, та тільки жити Продажі. Морди. Шеф – ненажера. (Я бачив Мерлін. Їй дивувались автомобілі. На стометровім кіноекрані в біблійнім небі, над степом з крихітними рекламами сміялась Мерлін, Машини хочуть. Машини – жертви. Бо це ж нестерпно), лицем в сидіння смердючі впертись! Тоді нестерпно, а добровільно – іще нестерпніш! Нестерпно жити життя бездумне, і ще нестерпніш – в думках, як в рані. Де наша віра? Нас наче здунуто, та й існування – само-вбивання, само-вбивання – бороти червів, само-вбивання – із ними жити, якщо нездара, тобі нестерпно, та ще нестерпніш талановитим, нас убивають кар’єри наші, і гроші, гроші, дівчата пляжні, бо нам, акторам, а в режисерах – одні лиш гади, ми наших милих в обіймах душимо, та відбиваються ті подушки нам на юних лицях, мов шини вперті, так, це нестерпно, ох, мами, мами, родили нащо? Ти ж знала мамо – з’їдять нас пащі, о, кінозоряний лід криштальний, нам усамітнитись – нереально, в метро, в тролейбусі, в кожній черзі, «Привіт, це ви!» – кричать розвези, коли нас тягнуться роздягати у всі газети, у всі плакати, забувши, у нас замотують оселедця, лице пом’яте, (згадати страшно у свій знімок з пикою безтурботною у Мерлін мертвої на звороті!). Кричить продюсер, пиріг облизуючи: «Ви просто дуся, А вам відомо, чим пахне бісер?! Само-убивством! Само-убивці – мотоциклісти, само-убивці спішать упитись, від частих бліців бліді міністри – само-убивці, йде Хіросіма весь світ ізжерти, о як нестерпно, о як нестерпно чекать, що вже нестерпно – непояснимо, ну, просто руки смердять бензином! а як нестерпно твої розпачливі апельсини... Слабка я баба. Хіба я зладжу? Вже краще – зразу!
|