|
Ти мене на світанку розбудиш, хоч босоніж, та вийдеш прощатись. Ти ніколи мене не забудеш. Ти ніколи мене не побачиш. І, прикривши тебе від застуди, я подумаю: «Боже, пробачиш?! Я ніколи тебе не забуду. Я ніколи тебе не побачу» І Неву, у мурашках від гаток, навіть Біржі величну споруду я ніколи уже не побачу і ніколи уже не забуду. І сльозяться на рвучкому вітрі без надії твої карі вишні. Повертатись – погана прикмета. Відтепер ми з тобою – колишні. І, якщо на планету верне́мось, як Гафиз всім колись передбачив, все одно ми тоді розмине́мось. Я ніколи тебе не побачу. І тоді стане так мінімальне наше нерозуміння з тобою перед нерозумінням загальним з порожнечею геть неживою. І в космічному холоді-згубі пролетить пара фраз необачних: «Я ніколи тебе не забуду, Я ніколи тебе не побачу»
|