|
Ти мене на світанку розбудиш, на порозі, роззута, заплачеш. Ти ніколи мене не забудеш. Ти ніколи мене не побачиш. Затуливши тебе від застуди, я подумаю: «Боже всезрячий! Я ніколи тебе не забуду. Я ніколи тебе не побачу». Цю Неву, що в мурашках усюди, і цей шпиль, що багато так значить, я ніколи уже не забуду і ніколи уже не побачу. Не мигаючи, дивляться прямо карі вишні, волого-гарячі. Повертатись – прикмета погана. Я ніколи тебе не побачу. Якщо навіть на землю вернутись нам ще раз, як Гафіз це призначив, все одно нам тоді розминутись – Я ніколи тебе не побачу. Раптом стане мізерним тутешнє наше нерозуміння з тобою перед нерозумінням прийдешнім двох живих і мари неживої. І полине без шансів удачі пара фраз, як найвища облуда: «Я ніколи тебе не побачу. Я ніколи тебе не забуду».
|