|
Ти мене досхідсонця розбудиш, Проводжаючи, – тихо заплачеш, Ти – ніколи мене не забудеш, Ти – ніколи мене не побачиш! Затуливши тебе від остуди, «Боже правий!» – собі я відзначу: «Я ніколи тебе не забуду І ніколи тебе – не побач) !" Й цю затоку, човен рибачий, Й оці хвилі: сюжет для стола! Вже, такими, – повік не побачу І ніколи, – повік, – не забуду! Та, від впру – у тебе, кохана, Бачу, – очі в сльозах... і я – плачу Повертатись – прикмета погана, Я ніколи тебе не побачу! Хай нам випаде, навіть, зустрітись Саме тут, як Гафіз передбачив, В перевтіленнях нам – не любитись, Бо таку вже тебе – не побачу! Знаю: здасться – рядком епізода Наше нерозуміння з гобою! Як на черзі – прийдешня пригода – Двох живих – з неживою пітьмою! Й загадково, – на всю амплітуду, Хай – пройме чиюсь душу, ледачу: «Я – ніколи тебе – не забуду, Я – ніколи тебе – не побачу!»
|