|
Згасало вогнище на березі пустелі. Шуміли шелести, неначе струмінь скла. Обтяжлива душа в поли́новій пастелі У млосній тьмі гойдалася й текла. В граніті скель – геть виламані крила, Від пагорбів тяжких земля хребет лама. Від нехтувань вона позбавилася сили. Вуста Праматері, яким і слів нема! Дитя ночей цікавих і вразливих, Я сам – твій зір стоокий в темноті До сяєва зірок прадавніх сиротливих, Що промені у ніч проклали золоті. Я сам – вуста твої, мов камінь безголосі! Я занедужав теж в оковах німоти. Я світло згаслих сонць, я слів застиглі роси. Незрячий і німий, безкрилий, як і ти. Моя невільнице! Схилюся на рамена Твоїх пустель, що в північ – мовчазні. Гіркий дух полину і дим гіркотний в гени Проникнуть і залишаться в мені.
|