|
Моє багаття догоряло край пустині, Шепталося струмливе шелестіння скла. Кірка душа печального полину В солодкій млі гойдалась і текла. В гранітах скель – надламані розкрилля, Під пагорбами – вигини хребтів. Землі відштовхнутої спинені зусилля, Вуста праматері, в яких немає слів. Дитя ночей, допитливо-сурмливих, Я сам – твої розкриті очі уночі, До сяйва древніх зір, таких же сиротливих, Що в тьму простерли промені-дощі. Я сам – вуста твої, мов камінь, безголосі! І вибився із сил в кайданах німоти. Я світло згаслих зір, я полум’я і досі – Незряче і німе, безкриле, як і ти. О мати-бранко! Вже на груди цій пустині Схиляюсь я у тиші в теплу ніч. І ватри дим гіркий, і дух гіркий полину, І гіркість хвиль – залишаться в мені.
|