|
У присілках жахітних, згорілих, Де тинється й шастає люд, П’є та вештається очманіла І горлає страмнючіший бруд. Матюкається, кличе напасті, Скаче гола та ловить екстаз. І для повного оркського щастя, Порохняво мотлошить щораз. А проспавшись, знов б’є себе в груди, Мочить хустку та зве бісенят, Про розстріляних діток усюди Прореве, про загиблих дитят. То округлить, як блюдці очища . Вп’ється, вчепиться, буде волать: «Не залиште жебрачить в грязіщі, Нетверезою згубно конать. У проблеми зі мною заглибся, Пригорюнься за нових мерців, Не продай басурманам та вбивцям, На потіху для диких ссавців... Все життя в теремах примусове. Вже натішились з мене всі вкрай... Припаскудили капосним словом, Припоганили, як зазвичай». Хіба можна таку залишити, Відвернутись, позбутись, забуть? Ні молитвою не відмолити, Ні коханням вже не повернуть. Розступися ж, кривава безодня! Щоб у всьому об’ємі буття Всенародно, всесвітньо, природньо Нам відкрилася правда життя!
|