|
Зимою вздовж доріг валялись трупи Людей та коней. Дикі зграї псів В’їдались в животи їм, рвали м’ясо. А східний вітер вив у вікнах битих. Ночами цокотіли кулемети, Свист куль, як бич, по м’ясу тих нещасних Жіночих й чоловічих мертвих тіл. Весна прийшла Зловіща, схудла, хвора. Дивилось сонце в світ незрячим оком. Зі стислих чресел в світ полізли недоноски Безрукі та безокі... То не бруд, А сукровиця поповзла по схилах. Під талим снігом оголилися кістки. А проліски мигтіли наче свічки. Фіалки гнилом пахли. У конвалій – тління. Ще й стовбури дерев, обгризених конями Голодними, стирчали непристойно, Як ноги трупів. Листя та трава Здавалися червоними. А зелень злаків Була обпалена у вогнищі та в гної. Природи лик спотворений був гнівом І жахом. А душі видернутих Насильно із життя вились у вітрі, Носились шляхом в кучугурах-вихорах, Живі, ковтнув той хміль, впадали в раж та сказ Незжитих пристрастей та навіженого життя, Плодили помсту, паніку, заразу. Зима тоді була в Страсну неділю, Червоний травень сплівся із кривавим Великоднем, Але Христос в ту весну вже не воскресав.
|