|
Узимку здовж доріг валялись трупи Людей і коней. І собачі зграї Вгризалися в живіт і дерли м’ясо. Вив східний вітер у розбитих вікнах, А побіч стукотіли кулемети – Свистіли, мов бичі, по наготі Жінок і чоловіків. Надійшла Весна зловісна, і голодна, й хвора. Дивилося на світ незряче сонце. Недоносків плодили матері Безруких і безоких. Не тванюка, А сукровиця поповзла по схилах. Під талим снігом оголились кості, Конвалії заблимали, як свічі, Пах гниллю пролісок, фіалка – тлінням. А прикорні дерев, що їх об’їли Голодні коні, – наче ноги трупів Стирчали непристойно. Листя й трави Здавалися червоними, а зелень Була вогнем опалена й жагою. Спотворив гнів і жах лице природи. А душі тих, що вирвані гвалтовно З життя – вони кружилися на вітрі, Над шлях летіли вихором пилюки, Безумили живих могильним хмелем Незгаслих пристрастей і спраги – жити, Заразу, помсту, паніку плодили. Тож зі страсним зима злилася тижнем, Червоний май – з Великоднем кривавим, Але Христос тим разом – не воскрес...
|