Узимку здовж доріг валялись трупи
Людей і коней. І собачі зграї
Вгризалися в живіт і дерли м’ясо.
Вив східний вітер у розбитих вікнах,
А побіч стукотіли кулемети –
Свистіли, мов бичі, по наготі
Жінок і чоловіків. Надійшла
Весна зловісна, і голодна, й хвора.
Дивилося на світ незряче сонце.
Недоносків плодили матері
Безруких і безоких. Не тванюка,
А сукровиця поповзла по схилах.
Під талим снігом оголились кості,
Конвалії заблимали, як свічі,
Пах гниллю пролісок, фіалка – тлінням.
А прикорні дерев, що їх об’їли
Голодні коні, – наче ноги трупів
Стирчали непристойно. Листя й трави
Здавалися червоними, а зелень
Була вогнем опалена й жагою.
Спотворив гнів і жах лице природи.
А душі тих, що вирвані гвалтовно
З життя – вони кружилися на вітрі,
Над шлях летіли вихором пилюки,
Безумили живих могильним хмелем
Незгаслих пристрастей і спраги – жити,
Заразу, помсту, паніку плодили.
Тож зі страсним зима злилася тижнем,
Червоний май – з Великоднем кривавим,
Але Христос тим разом – не воскрес...
Ігор Качуровський?