|
Стемнілим золотом і жовчю напоїв Вечірній час горби. У млі червоно-бурій Жмути кошлатих трав, мов у звірячій шкурі, В огні – чагарники, в металі – вод розлив. А брили голих скель, громаддя валунів Таяться в присмерку, як видива похмурі. Он – ніби профілі якихось дивних фурій, Он – лапи обриси, он – щелепи вовків. Глянь – пагорб ребрами похитує з зусиллям... Чий зігнутий хребет поріс, мов шерстю, зіллям Хто в цих місцях живе – потвора чи титан? Тут душно... Вирваться б у простір, на свободу! Там дише стомлено безмежний Океан І віє запахом прогнилих трав та йоду.
|