|
Хто розповість нащадкам нашу повість? Ні записи, ані думки й слова До них не дійдуть: лизом злиже пломінь І виїсть кров незрячі письмена. Але, можливо, шаноблива пам’ять Вірш випадковий вусно збереже. Ніхто з вас і не знав про те, що нами Під корень зрубано, аж досхочу, з горою: Ми свідки величезного розпаду, Ми зріли божевілля цілих рас, Загибель царств, кудлатисті світила, Прообраз суду, як в останній раз: Пережили ми Іліади воєн І Апокаліпсис революцій. На шлях ми вийшли, коли вік нездужав, Як тиш всесвітня покидала нас, Коли слова про звірства і про війни Всім бачилися казкою, не більше. Та морок, лайка, мор, і боягуз, і глад Застигли посередині дороги: Розверзлись хляби душ і глиб життя, І вир нічний злизав нас, як одного. Став кожен кожному в момент отой – диявол; Кров породнила душі; а законом стало – вижить; І боргом – помста. Та ми не скорились: Єства законів неслухи В собі самих укрили наше сонце, На дні темниць народжували силу Непереборного кохання, і в тортурах Навчилися ми вірити й молитись Лиш за катів, бо зрозуміли, – кожен Є полонений ангел у диявольській личині, Вогні катівень виплавили радість Про місію та розвиток людини, Ніколи вже не мріяли красивше І полум’яніше, як в час останній доль. Нащадки всі майбутні, пам’ятайте: Якщо у всесвіті вам жити доведеться, Де кожна частка, де клітина кожна З другою злита в самозреченій любові, І людство вже нарешті подолало Закон про необхідний смерті фатум, То і офіра наша в тому світі є!
|