|
Народ росії, я твій Ангел Покарання! Я в чорні рани – вікові розори знов Насіння кидаю. Відлинули страждання. Мій голос – сполох. А хоругва – наче кров. На буйних скопищах народного витійства, Примари-квіти насаджу, всіх багряній. Я в серце дівчини вкладу наснагу вбивства, І в душу дитинчат – кривавих мрій. І дух полюбить смерть, солодку крові алість. Про щастя мрії я сльозами всі заллю. Із серця жінки я святу дістану жалість, П’янкою люттю очі жінці заліплю. Бруківки камені, яких одного разу Торкнулась кров! І це від мене не втече. Закляттям спраги закляну каміння зразу ж, І кров за кров тоді без міри потече. Скажи повсталому: – Я злючу їдкість сталі В твоїх руках надам картонному мечу! На стогнах міст, там де жіноцтво катували, Я «знаки Риб» на стінах швидко насічу. Я синім полум’ям пройду в душі народу, Червоним полум’ям пройдусь і по містам. Устами кожного я прокричу: «Свобода!», Та різний сенс при цьому кожному надам. Я напишу: «Завжди за Справедливість!» Побачить ворог, що пощади більш нема... Я вбивство вдіну у принадливу красивість, І душу месника хай мара підніма. Меч справедливості – караючий, помститись, – Віддам у натовп... І тоді в руках сліпця Він стрімко блисне, наче громовиця, – Ним стратить матір син, а дочка вб’є отця. Скажу я кожному: «Тобі ключі єдині. Ти бачиш світло, а для інших вогник згас». Він буде скиглити, розірве одежину, І звати інших... Та оглухуть всі в той час. Не збереже сівак колючий колос сіву, Меч, хто прийняв, то той і випустить свій дух. Хто пригубив хоч раз хмільну отруту гніву, Той стане катом, чи то жертвою катюг.
|