|
Відчинено. Переступи поріг. Розкрив я дім назустріч всіх доріг. В холодних кельях, мазаних вапном, Зітхає вітр, і рокіт гуркотить Хвиль, що пласуются на береги верхом. І тріск цикад полинно дух щемить. А за вікном розплавленеє море Горить парчею, як блакить просторо. Навколо пагорби плюндрує Й коле сонце. Срібний блиск полину Пустельно й шиферно окалиною плине. Стирчить вихром кудлато, як сивини. Земля молитвенна могил і медитацій – Біля будинку віддала мені Скупий посів айлантів і акацій У тамарисків стражі. В глибині За їх листом, роздертим вщент вітрами, Скелястих гір зубчастий виднокрай Замкнув затоку, як Алкея вірші, Асиметрично-твердими рядками. Тут стик хребтів Кавказу і Балкан, І узбережжям цих країн мізерних Великий пафос лірики з печерних Тих початкових днів, коли вулкан Жбурляв вогонь із надр глибинних ран. І димним факелом у небі тряс усе, Ось там – де профіль прибережних скель, Відобразили хоч якусь подобу (Мій лоб, мій ніс, щоку і навіть лоба), – Немов готичний завалившийся собор, Оскалом непокірним зуби скалить, Неначе з казки, як базальтом спалить Широко вип’ячений полум’я узор. із сизої імли, над морем дальнім Встає стіна... Як в Карадазі складно Не вицвітати пензлем на папері, Чи висловитись хоч би у мізері. Багато бачив. Дівам макромиру Віддячив словом та картинами я щиро...
|