|
І було так, немов життєві вічка Порвались геть усі... та спокій вічний, Глибинний аж... сповільнений відлив Всіх дум, всіх сил... Я розумів, що жив, За диханням травинок і берез. Схід Місяця, знов чайок полонез... Я потонув у місячному сні, У мерехтливо-променевій глибині, І на мене пливли з безодні мило Дощі комет та зоряного пилу...
|