|
О, моя дорога, незрівнянна, невидима Леді, Криголам зажурився, і штурман на південь вказав. Й уявіть собі, зірки з Сузір’я далекого Лебідь У кватирку до мене промінчик тоненький влітав. В ту ж кватирку до мене запрошений з Всесвіту вітер, Він у різних місцях зветься всяко – й мусон, і пасат, Шарудить на столі, де листи, що загорнуті в квіти, Не відправлені мною, бо зник любий мій адресат. Де ж, дитинко, не зміг зрозуміти тебе і прогавив? Де шляхи розійшлися у нас, у якій стороні? Де даремно симфонії грали гитарним октавам І жадали концертів попереду кращих мені? Й безтурботно я лив на баранину соус «ткемалі», Й візирунки я ранком дививсь на шпалерах чужих. І приймали мене ті, що не розуміли надалі, І вважали, що щастя – це кривди просіяний жмих. І самотність по вулиці шлялась за мною повсюди, Відбивалась сумною фігурою в тертім плащі. І вологим асфальтом котились автівки, в них люди У повітрі розтанули, зникли, немов міражі. І в пустелі вагонів метро я летів через роки, І в безлюдних портах проводжав й зустрічав сам себе, І негоди зі мной хороводили тугу й мороку. Все без тебе було на Землі, а шукав я тебе. Хтось ходив біля мене і щось говорив – я не слухав, Телевізор в лице мені тицяв красунь – я осліп, І надіявся я лиш на гори та старого друга, І мій дух поки жевріє тут, у пустелі Землі. О, моя дорога, незрівнянна, небачена Леді, Криголам мій у кризі застряг, хоч буксуй-не буксуй. Золота моя подруго, та, що в Сузірії Лебідь, Не забудь, упади, обнадій, здогадайся, врятуй.
|