|
Пишу тобі, Володя, з Садового кільця, Де з неба ллють дрібні холодні води. Очікує у світі все законного кінця, І тільки не закінчиться погода. А втім, ніяк не побороть наклепи і брехню, І тих, кому не видав бог таланту, Лише вони підтверджують стабільно суть свою, У намірах вкусить ступні гігантам. Так, що ж у них такого! Хай там як живеться їм... «Ось млин – його житття вже розвалило...» На кудринській недавно вдарив дуже сильний грім, Що потайки ДАІ перехрестилась. Всі ті ж у нас розмови – що почому і де взять. Із моди вийшли «М», оті що «Бонні». Тепер ніхто не хоче по простому помирать, Підстави б друкувать були законні. Ми тут всі поодинці виглядали в небеса, Ми скоро вже зберемось воєдино, Зіллємося в загальнім хорі, щоб жила краса, Й Чумацький Шлях задме у наші спини. Де ж наші біди? Дріботить, як і раніш шуга І слави, і вельможний гнів пустоти... Відкриє грубку Гоголь, ось чавунна кочерга, І світло блисне у пенсне Фагота. Ще вистачає сил не потонуть в біді своїй, Ми безтурботні, наче ескімоси. Як говорив колись датчанин молодий: Була, мов, не була, – а там попросим. Все так же світ прекрасний, як рудий отой пацан. Романтики троянди є, і проза... Привіт тобі, Володя, із Садового кільця, Де ллють дощі, геть схожі так на сльози.
|