|
В те літо йшли дощі, і плакала погода. Не бачила дощам кінця сама природа. І по калюжах цих, серед людей, незграбно, Неначе між речей, я крокував нахабно. Не шкодуйте мене, не жалійте, Що шукати: «Чия тут вина?» Ви вино це по склянках розлийте І скажіть: «На, старий, хоч вина!» І ми, зранені в кров іменами, Разом вип’ємо всі, без прикрас, За жінок всіх, залишених нами, І за тих, залишили що нас. В те літо йшли дощі, й втрачалися надії, Що Бог нагородить за відданість і мрії, Спиляємо цю муть – гілки засохлі саду, І коли-небудь все влаштується до ладу. Не шкодуйте мене, не жалійте, Що шукати: «Чия тут вина?» Ви вино це по склянках розлийте І скажіть: «На, старий, хоч вина!» І ми, зранені в кров іменами, Разом вип’ємо всі, без прикрас, За жінок всіх, залишених нами, І за тих, залишили що нас. В те літо йшли дощі, і дуже було сиро, І лише осінь нам попереду світила. Банальна думка все ж ховалася десь нишком: Прийдешня що весна – це не почата книжка. Не шкодуйте мене, не жалійте, Що шукати: «Чия тут вина?» Ви вино це по склянках розлийте І скажіть: «На, старий, хоч вина!» І ми, зранені в кров іменами, Разом вип’ємо всі, без прикрас, За жінок всіх, залишених нами, І за тих, залишили що нас.
|