|
«Чого, Парасю, ти блідна?» «Ох, ненько! Домовий триклятий Мене все кликав до вікна, Весь чорний, мов ведмідь кудлатий, Ус висипався по губі... Вже вік не здибаю такого». «Перехрестися: чи тобі, Мій світе, бачить домового? Чого, Парасю, не заснеш?» «Якась примара, ненько, бродить; Що покладешся, що здрімнеш – Вона підступе, не відходить, Одно шепоче: відчини!» «Ти що ж відмовила?» – «Нічого... Шкода вигадувати сни Та уявляти домового!» «Чого, Парасю, ти в журбі? Сьогодня знов не спочивала?» «Та ні: ввижається тобі!» «Кажи лиш... всю ніч нудьгувала, Схоплялась двері відчинять... Чи не злякалася лихого?» «Не хочеш, ненько, віри нять: Я більш не чула домового!»
|