ІЗрікаюсь дріб’язку речей – їх безліч, їх не одиниці: грузоаики, де все – дрібниці закрили шлях з-перед очей. Не встигне полічити й внук подробиці з мого сарая... Гармонію благословляю, на чатах думки чистий звук. Видінь в скарбниці снів багато, світання й сутінь в зміні тій, де музика бентежних згадок влилась в мелодію надій. Так в літню півімлу недовгу весь полиск – зорі, ліхтарі, всі іскри Ками – ллються в Волгу, а Волга – в океан зорі. IIЯк мені, шановні речі, відмовлятися од вас? Віщі, мудрі по-старечи, виручали ви не раз. Вас, подробиць, вже надміру? Все – деталі зайвини, чим ми дихали в дні миру, воювали в дні війни?! На мотори ті й не гляну, викину й книжки з душі? А саксонську порцеляну, що її зцілив таджик? Видно, був не себелюбцем, а добро робить любив: на базарі бідне блюдце міддю дужки вмить скріпив. Не забуду, як в краях тих, бистрі, точні, всеземні, квіткові суденця-яхти пропливали у вікні. А вергун або вертута з добрим чаєм... теж зректись? Дерев’яного верблюда з МНР я віз колись. Гляну – гуси нагадає з рік монгольських навесні. Розтає він – знемагає, мов над голим схилом сніг.
|