|
Опівніч станція у зорях. Вже звик я: тиша – як струна, і розрізняю, що говорить душі замріяній вона. Так тихо! Чути, як метелик вздовж рейки пурхає легкий. А небо поруч блиски стеле, й далекий шлях – немов близький. І від зорі до ешелону лиш помах крил, сказав би я. Ось жінка у вікні вагона стоїть, тримаючи дитя. Роса на склі віконнім чахне. Не спиться... Мати в мить чудну зорить: дитина ручку тягне до зір – дістати б хоч одну.
|