|
Поїзд, пропливаючи, тікає, ось, в кущах, ліворуч раптом зник. Ну, до стрічі, Волго мого краю, голубливої води потік. Дальній путь проляже Казахстаном, за велику станцію Арись, я тебе шукать не перестану, сріблом ти і черню усміхнись. Хай увійде в вірш твоє бриніння – місячної ночі дивний сплав – неба, листя і води кипіння почерк синяви, її срібла. Завше хай поміж буттям і віршем, сяючи, неначе аметист, лийся, Волго, мрійно серед тиші там, де Сизраньський чорніє міст. Всюди хай видніється, сіяє у долинах і в піснях гучних, Волго, Волго – рідний небокраю, пристане блакитна літ моїх. Ген іще Коканд переді мною, залишивсь позаду Київ мій, Волго, Волго, повінню весною пил і плісняву віків ізмий. Доторкнись до зв’яленого тіла, Волго-неню, водо юних днів, щоб молодшим стати закортіло і зирнути у майбуть віків. Освіти мені цей світ огрому сонмом зіркосяючих світил, щоб вночі спахнув електропромінь, рсіявши рух студених хвиль. Щоб не завчена манірна поза і не жест діла твої вершив, хай би в вірш вривалась буднів проза – трепет поетичної душі. За живе навчи мене бороться, Волго, Волго, юносте моя! Розмивай зігрітії болотця, розливайся в зоряні моря!
|