1Яке швидке північне літо! Воно мина, жалем повите. А за блокпостом в далині гудуть ріжки, немов півні. Вже обрій багряніє синій над блиском залізничних ліній, покіль, з натуги гримлячи, гуде «максим» десь із діброви, покіль у відділку службовім – тремтіння першої свічі. І, їй наслідуючи, світне в безмежнім небі ледь помітна зоря маленька та бліда. І пасажирка шарфом темним війне – й вільніш стає легеням в повітрі згуслім, як вода. І дихаєш всім надвечір’ям, і тиша. Дим лиш білим пір’ям – слід поїзда, що відгримів, він зрине спомином чудовим про друзів, про діла, будови, що їх, можливо, вихор змів. 2Ми теж у поїзді. Нівроку, нас ешелон везе, гуде, у пару вкутуючи роки, щасливим верстам лік веде. І місячними лиш ночами блищать снопи серед рівнин; у жниць невтомних за плечами, мов знак тривоги, – карабін. І присмерків густі намітки, і плач дітей, і зойк гудків, і знову гуркають зенітки, знов ешелони в п’ять рядів. 3Ми теж у поїзді. Мигтіння річок в хурделиці осінній оранжевих гаїв. Густий від мжички обрій. Мокрий тин, димок над закипілим кубом, дрова, на них гриби, як губи, і гай – копиця золота. На склі дощу узори знову, і знов діброви, знов діброви, іще одна, – зникає й та... І тільки крапель напливання, і світ з війною не в ладу, і дим – як душ перелітання на тридев’яту зірку ту.
|