|
Німо, біло. Вже летять сніжинки. Ніч несміло, повагом іде. Вартова, похила віком жінка, на воротях слухає і жде. Сплять будинки, сплять в кімнатах люди. Ані іскри. Темінь мовчазна. Мабуть, вже тривоги і не буде; та й початись може враз вона. Люди мирним сном поснули, – жінка, коли треба буде, погука. І на поклик чергової дзвінко раптом ніч обірветься лунка. Поки ж тихо, і посмій хто нині задарма будить спочилий світ – Жінка в кожушанці та в хустині, жінка вартова біля воріт! З тої чати тільки на світанку піде кроком рівним і чітким. Честь і слава вірним громадянкам, найскромнішим нашим чатовим.
|