|
Гроб твій виносять – ящик із цинку, – зйомка іде, під софітів пісні краєм труна нахиля гіацинти і проводи зачіпає міцні. Ось і вагон, і юрба незлічима, і нерушима, як тишина, тільки пластинка з темними очима у міжнароднім дзюрчить одна. Тільки пластинка з чорними очима... Пустий, запилений, товарний вагон, і саксофон завмира незримо, дальніх мостів прогримів ксилофон. Далеко-далеко річних затонів води широкі і світлий дол. Рожеві на березі, мов тритони, дівчата гуляють у волейбол. – Невже не холодно? – Бабине літо! – Осінь янтарна! – Там і тут з берези, одягнутої блакиттю, жовтий приземлюється парашут. Повітря прозоре – на синій підкладці, синя, як лід, що кують річки. Знов зустрічаються на площадці сівалки, борони, грузовички. Все, що любив ти, простий, яснолиций, – машини і труд, навіть фарби пах – звисає димочком понад залізницею, на динях оранжевих і на щитах, висне на маки червоні, на віти, у кропиві залишає слід. Жить – працювати – і знову б жити не на десяток – на тисячі літ! Щоб не осіння журба і не ладан, не туга знамен і надгробних сліз – світ – він не сміє буть нерозгаданий, треба, щоб наново – вгору він ріс!
|