|
В краю, де квітне дуб і льон, де сяє соняшника квітка, землі моєї ліг кордон від буржуазної сусідки. І прикордон себе значив поміж тутешнього колосся капличкою край хуторів та іменами – Юзя, Зося. Сюди ж приходив поїзд. Він з гербом сусідським був на лоні. Тамуючи швидкий розгін всіх чотирьох своїх вагонів, під багрецем знамен пройшов і втих на зорянім вокзалі: тьма, світло, тьма. І світло знов, і ми прибульців не впізнали. Було все надто дивне в них: немов не личить шахтареві цей комір світерів пухких та чемоданчики вишневі. Та ось заграли над людьми і стяги, пурпуром залиті, – і заспівали гості. Ми впізнали гімн, єдиний в світі.
|