1Не в Мюнхені і не в Берліні він долю стрів свою, наш вік, а двічі на пустій рівнині між трьох не надто бистрих рік. Одній траплялось і всихати, та тут – при Азії старій – двожилий кущ устав на чати, як європейський вартовий, Він цвів між Волгою та Доном, із Сал-рікою вдалині, буран з одноманітним дзвоном стрясав зубці його міцні. Живий, жорсткий, жалький, жагучий, і свідок битв, і сам вояк, – він темні бронебійні тучі стрічав грудьми, як сибіряк. І водопої, й тихі рамки красив він. Щось було у нім од слов’янина і слов’янки, що йдуть у полі сніговім. Термітна мчалася лавина над .ним, і танк його ламав, та, як безсмертя міць левина, він знову кості разминав. 2
Про ігри небесних пожарищ, що сипали жаром навкруг, ось що оповів мій товариш, вірніш не товариш, а друг. Де грунт весь поріс кропивою, російсько-калмицьким кущем, сніжок розкружлявся пургою, бенгальським підшитий огнем. Під блиском багряної стелі пальба – молотьба між степів. На вісім дерев там – пустеля, і хата – на сотні хрестів. Не тільки за нашу свободу, не тільки за гордий наш лад ми Волги відмітили воду червоною рисою вряд. Ми бились за щастя всесвітнє, як честь нам вояцька велить. У сяйві зорі огнецвітнім наш воїн хоробрий лежить. З бійцем ми прощались повзводно, і сам генерал промовляв, і звідний оркестр благородно над ним не Шопена заграв. Усе від салютів гриміло, гармати стрясали блакить... Фашисти скалічили тіло, – не знати, хто в гробі лежить. Не знаємо, чий схоронили ми вславлений воїнський прах, – можливо, волжанин в могилі, в могилі, можливо, казах. 3
Прекрасна осінь! Костроми сап’ян і бірюза на сонці. Великоруські все доми: світлиця, ганок, три віконця. Красуня тужить там сама, пряде шовкові волоконця та жде вістей... Вістей нема... Він десь на Куликовім полі чи на горбах Бородіна змагається за вашу долю. Велика в світі йде війна, і дожидати – ваша доля. Ти, Феню, векшо із борів! Ти, Лено-лебідь! Крале-Катю! Мамай, бач, дев’ять орд привів, а в свій улус утік дев’ятим. Та й утекти був ледь зугарний! А ранок! Диво – кожен крок: туман – як терем-теремок, а в вікнах: огірок янтарний, цибуля-перли, злото крон, а цар-горох почив в порфірі, з турботи об війні та мирі запавши у глибокий сон, і, мов чернець, дрімає льон. Втіка від нас Наполеон, з ним аж дванадесять язи́ків – хоч би но ціла голова! Грози птах віщий не накликав – замовкла іволга. Трава в повзучім молоці парує, і амарант горить кущем; над буряковим тим огнем туман краплинами вирує. – От буде день! От заживем! Лише вернуся в Кострому я, – достойних матиму синів: та ж на щитах бо ростемо ми, за колиски бо нам шоломи, з ясних нас поєно мечів, з вістря годовано списами, в нас материнська честь без плями і непоборний дух батьків. Земля дерзаючих (не дерзких!) хай спом’яне дітей своїх, – коломенських, білоозерських, димитровських і костромських, ростовських, суздальських, можайських, владимирських і всіх таких. От яблучок дістати б райських, тоді б послати в Кострому! А небо! В тяму не візьму, – подоба синьої крижини в атласнім полі... Бурі сплять... Княгинюшко моя, княгине, про що тобі іще сказать?
|