|
Попіл димом, між домів полк ідебез прапорів, сонні вулиці мете мимо конок і аптек, мимо складів дров’яних, мимо сивої Неви. Барабанщик ще здаля дріб розсипчату шпурля. На шинелі, як зоря – сніг зелений з ліхтаря. Повно відлясків дрібних, Петербург оглух від них. Штори в зелені-муці, і полковник у дворці, він на військо, на граніт із-за штори все зорить, серце стомлене й рука, мимо вікон він блука. Гляне й знову ходить він, аж в ушах від кроків дзвін. В білих шапках снігових – Петербург оглух від них. А забитих наповал возить, возить катафалк. Від важких панікадил в церкві плине сивий дим, і архангели навкруг сяють бляхами кольчуг і летять туди, де «несть воздыханье и болезнь». Плач жіночий при гробу. З плачу глухне Петербург.
|