|
О квітень, квітень! Срібною межею розділена земля, й піднесені в повітря стоги, й скирти, і фільварки, і ниви. І степ немов тремтить сріблом озер. І вечоріє, і риплять колеса колодязів; колодязі ж неначе з часів Самсона – з давнини. Над нами, над елеватором, над пирієм дрімучим, де жайворонки степові літають, то ухне барабан, то задзвенить тарілка, то забриньчить фанфара. Ухне знову турецький барабан, і вітерець із Криму, а то навіть з Туреччини летить. Диханням ніжним здійме волосинки прилипнуті, до тину пробіжить в калюжах за вокзалом, щік торкнеться в дітей, що грають в маляра кривого, який знаходить фарби. У весни бувають фарби – їх не відгадаєш і знов заскачеш на одній нозі по барбарисовій веселій стежці. Немає фарбам назв, і лиш під старість розкажеш радісним і гомінким онукам про любий та журливий колір вітру над олов’яною калюжею весни. І ухає оркестр, в сусіднім клубі вшановує доярку комсомол. І там найстарший хлопець із повіту, а, може, й з області, гримить про те, що комсомольці воювати вміють, доїть корів, науки пильно вчити і милуватись на красу степів. О, справа честі, і звитяг, і слави! Та кольору нема у слави. Потім, як заскакаєш на одній нозі по плинному, як вакса, чорнозему, і молода зоря над перелазом, і в естокаді місячній потоне, пізнаєш ти: цієї слави колір – це колір юбки й кофти на доярці, це колір фартуха її, її платка. І всі розходяться. Із флейти слину ще музикант видмухує – й кладе в футляр порожню і безмовну флейту. Ще срібносяйне блюдце моря, підкреслене рисунком Сивашів, блищить у місяці аж до Азова. Та море спить гниле. Тихіше, тихше. Не розбуди його. Один нічний бухгалтер все стукає кістяшками і ставить цифру то в ту графу, то в другу, в третю. Ніч.
|