О квітень, квітень! Срібною межею
розділена земля, й піднесені в повітря
стоги, й скирти, і фільварки, і ниви.
І степ немов тремтить сріблом озер.
І вечоріє, і риплять колеса
колодязів; колодязі ж неначе
з часів Самсона – з давнини. Над нами,
над елеватором, над пирієм дрімучим,
де жайворонки степові літають,
то ухне барабан, то задзвенить тарілка,
то забриньчить фанфара. Ухне знову
турецький барабан, і вітерець із Криму,
а то навіть з Туреччини летить.

Диханням ніжним здійме волосинки
прилипнуті, до тину пробіжить
в калюжах за вокзалом, щік торкнеться
в дітей, що грають в маляра кривого,
який знаходить фарби. У весни
бувають фарби – їх не відгадаєш
і знов заскачеш на одній нозі
по барбарисовій веселій стежці.
Немає фарбам назв, і лиш під старість
розкажеш радісним і гомінким онукам
про любий та журливий колір вітру
над олов’яною калюжею весни.

І ухає оркестр, в сусіднім клубі
вшановує доярку комсомол.
І там найстарший хлопець із повіту,
а, може, й з області, гримить про те,
що комсомольці воювати вміють,
доїть корів, науки пильно вчити
і милуватись на красу степів.

О, справа честі, і звитяг, і слави!
Та кольору нема у слави. Потім,
як заскакаєш на одній нозі
по плинному, як вакса, чорнозему,
і молода зоря над перелазом,
 
і в естокаді місячній потоне,
пізнаєш ти: цієї слави колір –
це колір юбки й кофти на доярці,
це колір фартуха її, її платка.
І всі розходяться. Із флейти слину
ще музикант видмухує – й кладе
в футляр порожню і безмовну флейту.
Ще срібносяйне блюдце моря,
підкреслене рисунком Сивашів,
блищить у місяці аж до Азова.
Та море спить гниле. Тихіше, тихше.
Не розбуди його. Один нічний бухгалтер
все стукає кістяшками і ставить цифру
то в ту графу, то в другу, в третю.
Ніч.
Кость Герасименко?