1Хмурий мармуїр, прохолода, Парфенон. Спить Еллада біля сходів і колон. Та на мене, Афродіто, звівши гнів, не дивіться так сердито з-попід брів! Чом, поставлену віками напоказ, заборонено руками брати вас? Як належить Афродіті, в тишині руку дайте і зійдіте з вишини. 2Замкнувся дальніх міфів цикл, і бринить за рогом мотоцикл. Я гукаю в ріг, та, вам чужі, задрімали ваші сторожі. Сплять медово експонати. Край вітрин, ні з ким слово проказати, я один. 3Афродіта, тільки день встає, ки́да місце мармурне своє і прямує мимо статуй в вестибюль. Над рікою синюватий в’ється тюль, і замоскворєцький вітерець до богині лине навпростець. Ні душі край п’єдестала, лиш ясна кинутого покривала білизна. 4День стоїть зарожевілий на межі, ластівки злетіли в гаражі. По деревах і по стінах жароцвіт, ніби та рожева піна там, де Кріт. Ніби те рожеве море край олив, бронзовий у зорях перелив. Знаю, знаю, серцю треба вмить ластівкою в небо полетіть. 5Афродіто, Афродіто, ранній час стрів хмариною карбіду в полі нас. І за мною, похитнувшись на сідлі, ви не шліть сумний привіт своїй землі. Руки склавши на моє плече, гляньте – місто б’ється гаряче. Свіжий вітер викупано знов, і не та, не та у нас любов!
|