|
У дворі, де цегляний брандмауер, за пухирчастим склом в номерах він живе – шоколадний мавр, – вкритий сонцем річний адмірал. Він прославився духом палким – бойового вогню хресний син. І, хоча ми однолітки з ним, та між нас двох молодший – це він. Він, оддавши наказ без пишнот, тільки ранок зведеться в імлі, вже веде череватий дредноут в маслянисті, барвисті драглі. І за ним, відступивши на крок, тягне плесом дебелий свій стан землесмок та й іще землесмок – весь поважний річний караван. А надвечір комиш та причал стануть тінню і відпливуть. Контрабаси пивних по ночах океаном бурхливим ревуть. І тригірні припливи, яхт-клуб розгойдавши, не втихнуть, ніяк. Адмірале, колись жив Колумб – він насправді був добрий морякі Адмірале, ви мали резон, а тепер помилились, проте: мандрував не по ріках Ясон, щоб здобути руно золоте. Адмірале, про термін і фрахт не умовившись навіть як слід, Льодовитий вантажив на «Фрам» синизною просвічений лід. Адмірале, питаю я впрост; далечінь не приваблює вас? Адмірал відповів: – Ні, мій тост – завантажений лісом баркас, не за моря хвилястий блакит, не за айсбергів синій узор, – за метких голубів переліт з тротуарів на дахи контор. Не за теплих магнолій розлив, не за вітер увесь з камфори, – за майнулий між сходами ліфт і гарячого цеху двори. За прикрашений стягом буксир, що по жирній воді прошумів, і за квітень, за труд і сумир вуглярів, плотарів, млинарів.
|