|
Почали звати її леді Макбет. Лєсков 1Обдивившись ліс на славу, повернувсь вночі лісник. Бурку з плеч, канчук під лаву, шапку під щоку, – і зник світ йому у сні міцному... Ніч. «Мишача метушня». Леді Макбет ходить в домі, неприкаяна тиня. 2Ви жива, це без сумніву, і навіщо в час оцей вас ввели у мир сонливий жахів, тіні і речей? Од минулого нічого не лишилося. Нема і її, що лиш в панчохах пробиралась тайкома, що карміном губ манила і чарівним голоском говорила: – Будеш, милий, замість мужа лісником. 3Півник прохрипів і стогне. В чашку умивальник б’є. Леді на свої долоні дивиться і не взнає. І світлиця посивіла, ніч удосвіта зника. На ослоні довге тіло окружного лісника. Він лежить огрядний, грубий, проти печі, наче спить. Кров стіка йому по шубі, давні східці червонить. 4Леді Макбет, що зробилось? Бір іде із-за ріки, хвоя враз заворушилась, листя в пориві швидкім, вітер мчить без перепони, посвист чути угорі, випускають по району червонястих снігурів. Повз райвик до лісу прямо суд спішить на вороних. Ось уже біля паркана все узлісся понятих. Леді Макбет, де патрони, де револьвер бойовий? Не по чесному закону обійшлись зі мною ви. То не бір шумить, я вгледів, – з цим не буду криться я, – то на конях їде, леді, вас забрать міліція.
|