|
Я не коханій ставлю мавзолей, як сяйво вечора, все вище й вище, – з-між кладовищ миліше для очей забуте паровозів кладовище. Залізні ледве тріпотять листи, їх точить ржа, байдужий вітер горне, траві зеленій суджено рости там, де любов колись кипіла чорна. Тебе згадають – ти писав і жив, але залізо і вогонь забуто. Склади подяку, що в цій міді жил гриміла кров і хвилювалась круто. Димами досягаючи небес, окутуючись пари світлим флером, вони летіли ці от «Щ» і «С»1 до вічно пам’ятних дебаркадерів. В них тріпотіла сила вогняна, – та серце зупинилось. Перехожий! Цей цвинтар за людські строгіший, може! Благослови сталеві імена!
1 Паровози щукінські і сормовські.
|