|
Коли цвіте нікотіана, Мов зорі край Альдебарана, Жаги віщунки та біди Й чуттів причаєних сваволі, Усе чомусь стає тоді Підвладне несказанній волі. Коли в ці миті ви удвох, Немов сузір’я, сяють очі, Ясні, мов зоряний горох, Дарунок місячної ночі, І голос любий тішить вас, Немов магічний грає вальс Ручай незримого фонтана – Тікайте геть від тих спокус: Підпалить душу пломінь уст, Коли цвіте нікотіана. Коли цвіте нікотіана, Облуди квітка, край паркана, Цей небезпечний супокій, Як передгроззя згубна тиша, Коли зачаєний прибій Нічную хвилю ледь колише. Злякає шум раптово ніч, Заграють в грудях менестрелі, Чола торкнеться й злине пріч Благенький спогаду метелик. Його крилець слабенький згук Любові книгу вам до рук Вкладе стареньку...то омана. Її читання – в серце ніж. Минуле згадувать облиш, Коли цвіте нікотіана.
|