|
Як на вуглинах дров’яних Папір димиться і згорає, І жар, прихований у них, Рядки безжально поглинає, Так тліє і душа моя, Життя щодня відходить димом; Так поступово гасну я, Від смутку ставши нелюдимом. О боже мій, якби хоч раз Цей жар роздмухався на волі, Щоб, вже не мучаючись долі, Я спалахнув би – і погас!
|